«Літо, неділя, ти ідеш з метро...»

Юрій Буряк

Літо, неділя, ти ідеш з метро,

я іду назустріч і тебе не бачу,

тіні з просяйвом, листя шумить і тро-

хи, трохи лячно, і я партачу.

Я партачу, строфа не йде, і ритм не той,

і ти вже доросліша на 15 літ,

і нітрогліцерин міцніший за ацетон,

це пора кліщів, і в крові моїй енцефаліт.

Ти ідеш асфальтівкою у легенькій сукні.

Червень. Пора суниць, не лише – кліщів.

Я себе ненавиджу, я не бачу, я нищів-

ний кліщ; ти проходиш повз мене і вже ти на нашій кухні,

де газова плитка, старий приймач,

це вже другий, перший розбив я у нападі люті;

я був тоді мужем твоїм, але не плач,

я не знав, що дійду до самої суті.

Та стривай, я йду, ти мене не бачиш,

я проходжу метрів за 20 від тебе,

я проходжу мов тінь попід тінями, це тим паче

дивно, відтепер я лиш тінню проходитиму крізь трепет

листя, під будинком, де мешкали ми з тобою

у хрущобині тій, у бараку доби застою.