Просто неба

Юрій Буряк

заплачеш, убоїшся і попросиш,

смиренності попросиш і страху,

і там, у Божім Граді, на верху,

хтось видихне, тебе почувши: “х-х-ху!”

почуєш звідти віддих, заголосиш,

над тими заголосиш, в кого просиш

смиренності і прощення гріху

проси і плач, ридай плачами ридма,

шукай тих слів, тих нот і того ритму,

який розчулить, зглянутись велить

і подзвону звеліти не дзвеніть

устигне, ну, хоча б в останню мить,

щоб встигнути на твій останній видмух

Всевишнього побійся і заплач,

та не фальшив, Бог – тертий-бо калач:

нещирий ляк побачить, і тоді

сльозам твоїм текти, як і воді

у Стіксі – з небуття у небуття

смиренності і смертопролиття

у хаос, де такі ж, як ти, були,

вигукували щось і з омели

робили фетиші і ставили до ваз,

і з ними сталось те, що сталось: час

усіх прибрав, погнав, як тих овець,

горою просто неба навпростець –

туди, де грець, де ти вже не гравець;

заплач, покайся, страхом переймись:

там, за горою, сонце, що кудись

летить крізь чорні хмари на суху –

не висушило сліз, твою пиху

не випалило, в кузні коваля

до молота ковадло промовля,

а посередині розжарена сльоза

і страх в окалині, і все, що ти казав,

зарозумілий в скнарості бідак,

в гордині чи в корості, чи бодай

у власних екскрементах і соплях

у пригорщах Господніх, у краях

скорботних, де розсіюється прах