5

Юрій Буряк

І ось я сиджу майже в підвалі

на кол. Леніна (Фундуклеївській чи Хмельницького),

біля «Академкниги»

і пригадую, як постамент під Калнишевському пам’ятник закладали

у Петриківці; і ти була в сукні шовковій барви індиго,

наче будистська жрекиня десь у Непалі *.

Добре, якби це було не фатально і підлягало ремонту,

лагодженню, навіть коли б це було подібним

до трагедії архітекта Венеції чи П’ємонту,

коли впало склепіння бібліотеки і завалило стіни:

ну, відсиділи б і відновили, а то – починали з понтом,

а завершили (?) пшиком, оволоділи англійською і кинули без’язиким

народ отупілий і отрупілий від нескінченних трупів

чи, в кращому разі, від шпагоковтачів, шапколигайла, пшиком,

хоч і в шкурі ведмежій чи з ведмежого хутра шубі

опинились віч-на-віч з мало сказати нецивілізованим

(це, може там), а тут диким

по той бік доби світом гієн і шакалів, сумчастих качконосів,

ненажер трупоїдних із заповідної зони

висуванців – не з надр, а з нар, коронованих т. є. піндосів,

на яких і смокінги викликають в уяві смугасті кальсони

і які скидаються над течією часу в телевізорах

у своїх піджаках на лососів.

[*] я згадую колір твого плаття, дивлячись крізь

інфрачервоне скло,

насправді на тобі вбрання було кольору цинобри,

було багато люду петриківського і щось було

в повітрі таке, як весільний поїзд і валки волів

понад Дніпром

на петриківському розписі, де неодмінно добро

перемагає зло;

хто і що перемагає, досі ніяк мені не розібрати;

втім, це неправда, за всіма ознаками це – добро,

яке забрало тебе з пам’ятником Калнишевському,

з калиною біля хати,

з мріями про чумацькі мажі, фольклорне свято, про

плахти, стрічки, тканини і супровід музикальний

з арсеналу Махатми

в часи раннього комуно-олігархату

і занесло аж під Вашинґтон…