«Світ лежить у глибоких снігах...»

Юрій Буряк

Світ лежить у глибоких снігах,

Ворон на гілці б’є крильми й кряче,

Я, Степовий вовк, жену по степах,

Та ніде ні зайця, ні лані не бачу!

Жодних немає – куди не глянь,

А я би сил не жалів у гонитві,

Я взяв би в зуби її, у кігті,

Адже це любов моя – лань.

Я би іклами вп’явся в ніжний кострець,

Я би кров чарівниці вихлебтав хтиво,

А потім би знов крізь ніч – навпростець

І від самоти вив би з надривом.

Ба навіть зайцюра – і то б не гидко,

Вночі приємно поїсти м’ясця.

Невже тепер ніякої і нізвідки

Не дочекатись поживи, й так – до кінця?

Шерсть у мене посивіла з бігом літ,

Зір притупився, нічого не бачу в тумані,

Без милої дружини моєї давно вже немилий світ,

А я все біжу й біжу, і бачу тінь лані,

А я все біжу і вже ніби зайця бачу,

Снігом холодним остуджую пащу гарячу.

Біжу, шукаю, і б’є завірюха мене в очу,

До диявола бідолашну душу свою волочу!