Ящик ноні для доньки розпусного мандарина
Юрій Буряк
1
Довгоногість не мохноногість?
Форнаріна…
Ох, моя люба, серце мені розколола.
Ботічеллеві діви дожили до сивин.
Уявляєш утрьох цих красунь,
коли їм уже під 90?
Я розбив своє серце
у глибокій вагіні кохання.
Я стояв у тобі до зимового сонцестояння.
А коли б я лишився,
чи з ложки мене б годувала,
над своїм гладіатором
як у Пієті схилившись?
Час у фарбі розтрісканій
кров’ю сочиться,
але хто це побачить?
Багатьох ти спізнала,
мене поховавши.
Скільки світанків ти зустріла без мене?
Безутробна любов безтурботна і безіменна.
Але Бог наш один
і Єдиний,
це Успіння, ця слинява Божа,
свічка у ґроті,
багато було їх у ньому
після того у тебе.
Ти знаєш, я іншого Неба
і хрестильних обітниць жадав:
не в сусальному золоті благоліпний Ісусик –
осяянний Христос із ключами і брусом,
що, як вправний пастух, підіймає батіг
й розганяє овець як рознощиків бліх.
Сатана своїм перцем червоним трясе,
і фалічного брата до тебе несе,
моя сестро,
я муж твій і брат во Христі,
за коктейлі із генів і сперми прости,
за гугнявого бога азійських широт,
за плювок
від апостола грішниці в рот;
на Страшному суді не питатиму, ні,
добра пам’ять дорожча за все це мені.
2
На одинадцятому одинадцятого одинадцять років по тому
в дзеркалі
трепетна лань перетвориться на антилопу
рогами панту прикрашено вхід у покої
ще одинадцять –
і бог тебе упокоїть
торнадо болю промчить
каньйонами її очей
сусальне золото позлітає і пожолобить ікону
в погляді її з’явиться жайворонок з-за океану
і в чорних зіницях маком червоним розтане
а мені буде соромно, що я помер
від розриву
що не зміг відтворити дива
яке тоді вже достигло
жайворонком сонця з космічного тигля
мені соромно буде й за те
що замість пензля я вдаюся до перцю
хитросплетінь недолугих слів
замість того щоб чесно вдатись до сліз.
3
Бевзь! Невже ти всерйоз
із позасвітів
вузол болю збираєшся розв’язати?
О Христос із Миколи Притиска,
я так само подумую,
що мій біль був доволі штукарським.
Та чому я помер?
Чому шлюз перекрило?
Кінець!
А тепер, дорогі мої
пані й панове,
шоколадної гикавки пам’ять про неї не варта.
Капелюхи насуньте на брови
і сядьте зручніше,
це сприяє засвоєнню
кусня краси,
який ви проковтнули!
Від блювотини пам’яті,
що мимохіть вивергає
розбуяла уява,
звільніться (вивільняйтесь!) –
це та жертва,
якої краса потребує.
О краса!
Безневинна тілесна краса!
P. S.
Кучму пинзеників
я віддав
за квиток до Більбао,
але тисяч долярів
замало,
щоб себе повернути
тобі.
Альбіон, Альбіон.
У печерах очей твоїх
болю торнадо.
Головний садівник
сад залишив,
прийшли ґрунтоміри-
копачі і мене поховали.