4

Юрій Буряк

Я думав про це, як про початок –

про початок заснування колонії

на Орелі біля пущі, яку описав Могила

і яка не змінилася майже за 400 літ;

ті видіння минулих століть

вже проходили очі, коли був я молодшим,

і тепер навіть зброю узяв із собою,

щоб ніхто не завадив закласти початок.

Це були рештки козацьких поселень

я знайшов це село в згадці двохсотлітньої давності:

до вигину річки ліс підходив із самосійних автохтонних порід,

очерети стояли стіною над вузенькою стрічкою

і точилася вода із джерел, швидкоплинна і чиста,

вимиваючи кореневища, пні завалених

дендрореліктів, схожих формою на допотопних тварин.

Крук летів. Пролітаючи, він голос подав

саме в точці, що здетонувала. Акустичного детонатора

небозвід обіймав круговид зі старезних дерев,

очерету і течій стрімких, що, проходячи

хаос, упиралися в мис, і, виходячи вправо,

під крутішого берега скіс, бистриною ставали.

Я на купині довго стояв, а коли відлучився

й повернувся невдовзі, то побачив поламану вудку

і геть переплутані снасті, ніби сила якась тут без мене

край поклала моєму втручанню.

Ластівки на дротах, лелека-самітник на шляху,

вибиті шиби в хатах на Кардашівці,

крайня хата, куди ти збирався вступити священиком,

глибина, на якій відмикались мобільники,

під горою в яру давній цвинтар,

ковила, деревій і шавлія, полини, придорожній чебрець

і надгробки на схилі – божевільців місцевих

і вірних Орелі селян усть-лип’янського закутку

в позачассі, у вимірах Божих. Шкода, ти не мав заповіту.

Там, під горою, звідки видно Оріль і Лип’янку,

скомороше рудий, бачу згорблену постать твою,

ти приїхав сюди на автобусі рейсом вечірнім

дописати поему чи повість. І залишився тут назавжди.