Anno Domini

Йосиф Бродський (переклад Юрія Буряка)

Провінція гуляє на Різдво.

Палац Намісника вкрива омела,

чад смолоскипів огортає плац,

сміх у завулках, черні торжество.

Брудна, лайдакувата і весела

юрба гуляти вийшла за палац.

Намісник хворий. Гейби догоря,

в рядно вгорнувшись, взяте в Альказарі,

де він служив; міркує він тому

про жінку і свого секретаря,

котрий гостей вітає в нижній залі.

Навряд чи він ревнує. Бо йому

важливіше замкнутися в собі –

у шкаралущі снів і переводу

на службу в Метрополію. Адже

він знає, що для свята цій юрбі

насправді є байдужою свобода;

тому, на жінку плюнувши, уже

їй дозволяє зради. Не пече

ніщо його. Коли б його не гризли

нудьга і напади? Якби любив?

Стенає мимоволі він плечем

і геть жене думки і грізні числа.

…Спадає дещо запал у юрби,

але не зовсім. І сп’янілі геть

вожді племен склянистими очима

у далеч дивляться, де ворог зник,

і зуби, гнівом вишкірені ледь,

мов колесо, затиснуте дверима,

на усмішці застрягли, і служник

їм їжу підкладає. Уві сні

кричить купець. Звучать пісень уривки.

Намісникова…дь з секретарем

випурхує у сад. І на стіні

орел імперський, що склював печінку

Намісникові, зирка упирем…

І я, письменник, я, що бачив світ

й на віслюкові перетнув екватор,

дивлюся у вікно на сплячий кут

і думаю про схожість наших бід:

його не хоче бачить імператор,

мене – мій син і Цинтія. І тут,

тут край всьому, і долю цю сумну

не піднесуть нам гордощі великі,

що відійшли від образу Творця.

Однаковими ляжемо в труну.

Тож за життя хоч будьмо різноликі!

З палацу рватись нам не до лиця,

вітчизні ми не судді. Судний меч

потоне у ганьбі чи власній суті:

і влада, й спадок – у чужих руках…

Як добре, що у суднах повно теч!

Як добре, що льодами й море скуто!

Як добре, що субтильний кожен птах

у хмарах для таких тяжких тілес!

Такого не закинеш, як трутизну.

Та, може, у пропорції якраз

вага оця до голосів з небес.

Тому хай пролітають у вітчизну.

Тому нехай горлають замість нас.

Вітчизна… де якісь чужі пани

у Цинтії гостюють, до колиски

схиляючись, немов нові волхви.

А хлопчик спить! І сяє з вишини

зоря, застиглий жар, де зріють зблиски.

І гості, не торкнувшись голови,

замінять німб на ореол брехні,

в зачаття непорочне кинуть плітку –

мовляв, не обійшлося без пролаз…

Пустіє. Гаснуть поверхів огні,

ніч ставить почережно чорну мітку,

і тільки два вікна на весь палац

горять: моє, за мною – смолоскип,

і я дивлюсь як диск за рідколіссям

пливе і бачу – Цинтію, сніги;

й Намісника, котрому із-за шиб,

де він в борні з недугою знемігся,

ввижається, що в пітьмі вороги.

Нарешті – відступ. Вранішня зоря

займається десь на задвірках світу,

вповза до вікон з наміром збагнуть,

що діється, і погляд простеля,

йдучи на рештки учти, й відступити

збираючись. Але торує путь.

Січень 1968. Паланга