Стрітення

Йосиф Бродський (переклад Юрія Буряка)

Анні Ахматовій

Коли вона вперше до царства внесла

дитину, були серед зали з числа

людей, що служили у ній безнастанно,

Святий Симеон і пророчиця Анна.

І старець узяв дитинчатко із рук

Марії, і три чоловіки довкруг

дитини стояли, хисткими краями

як бильця, занурені в сутінки храму.

Той храм обступив їх, завмерлий увесь.

Від поглядів зайвих і зору з небес

вершини ховали (щоб стати уранці

карбами) Марію, пророчицю, старця.

І тільки на тім’я дитини пучок

проміння лягав, ні про що малючок

не відав ще, тільки посопував сонно

й лежав на могутніх руках Симеона.

Було ж бо повідано старцю сьому

про те, що побачить він смерті пітьму

не перше, ніж Сина уздріє Господня.

Збулося. І старець промовив: “Сьогодні

Дотримавши мовлене слово одне,

ти, Господи, з миром відпустиш мене,

бо вздрів я нарешті обіцяне Звідти

дитя, що продовжить Тебе і до світла

вестиме народи крізь млу перепон,

і слава Ізраїлю в нім”. – Симеон

замовк. Тоді тиша усіх огорнула

і слів цих відлуння над кроквами гулом

кружляло потому ще хвилю якусь

понад головами і шелест їх чувсь

під храму склепінням, як птах пружнокрилий,

що може злетіти, спуститись – безсилий.

І дивно було їм. І тиша дива

не менші таїла в собі, ніж слова.

Марія мовчала. “Слова ж бо якії…”

І старець промовив тоді до Марії:

“Що нині лежить на раменах твоїх –

падіння оцих і піднесення тих,

предмет суперечок, загроза устоям.

Від зброї тієї, Маріє, якою

каратимуть плоть його, буде й твоя

душа люто ранитись. Рана сія

розкриє тобі сокровенне й глибоке

в серцях у людей, як всевидяче око”.

Скінчивши, він рушив до виходу. Вслід

Марія, зігнувшись, і тягостю літ

похилена Анна в мовчанні дивились,

як меншав, йдучи, він у значенні й силах

для двох цих жінок попід тінню колон,

і взятий у поглядів їхніх полон

мов з примусу храму долаючи простір

на світло ішов, де означився отвір.

Старечо твердими ці кроки були.

Та голос пророчиці ззаду коли

почувся, притримав лиш трохи він ногу:

хоч то не його окликали, а Бога

пророчиця славити вже почала.

І вихід наблизивсь. Одінь і чола

вже вітер торкнувся, і в слух його прямо

вривався життя гул за стінами храму.

Він йшов помирати. Не в улишній пил

з порога із храму на землю ступив,

а в глухонімі пристановища смерті.

Він простором йшов, що позбавлений тверді,

він чув – час утратив для смертного звук.

І образ дитини із сяйвом довкруг

пухнастого тімені стежкою в небо

душа Симеона несла перед себе

так, ніби посвітач у чорну пітьму,

в якій ще допіру нікому саму

дорогу собі осявать не вдавалось.

Посвітач світив і стезя розширялась.