Підсвічник

Йосиф Бродський (переклад Юрія Буряка)

Сатир, лишивши бронзовий струмок,

стискає канделябр на шість свічок,

як річ, яка належить лиш йому,

та, як суворо констатує опис,

він сам собі належить лиш. А втім,

усе комусь належне є таким.

Тому сатир – не виняток. Й тому

в його мошонці зеленіє окис.

Фантазія підкреслює нам чин.

Було це так. Він переплив один

через потік, де в дзеркалі давно

шістьма гілками лопотіли зéела.

Він стовбур обійняв. Але землі

належав стовбур. І сліди в імлі

змивав потік. Просвічувало дно

і звідкись щебетала Філомела.

Якби все це тривало ще б хоч мить,

сатир би міг самотність зрозуміть

і непотрібність ручаям й землі,

та за хвилину мисль його заслабла.

Стемніло. Хоч із кожного кута

“Не вмер” кричала мовчки пустота.

Підсвічник чувся паном на столі,

довершуючи повноту ансамбля.

Не смерть на нас чекає – тільки чин

оточення. Від бронзових світлин

Сатир не вмре. Він йде за Рубікон

й забронзовів од пейс до геніталій.

Напевно, і бере мистецтво тим –

не брехнями, уточненням самим,

оскільки основний митця закон,

звичайно, в незалежності деталей.

Тож запалімо свічі. Годі нам

казати, хто з пітьмою сам на сам.

Ніхто не скаже, що це за один,

хоч порухи й зловісні, не перечу.

Красуне, не мені тебе любить

і не тобі за мене сльози лить,

оскільки заливає стеарин

не тіні від речей, а речі, речі…