«Не вестиму ліку скорботного – жест…»

Йосиф Бродський (переклад Юрія Буряка)

Не вестиму ліку скорботного – жест,

либонь, – широти в недоборі! –

стискаючи простір до місць, де я щез,

плазуючи, схоже, від болю,

мов кравець, що спився, й забув про біду,

як латку на панове плаття,

зі споду твоїх горизонтів кладу

на цю ось рухомість закляття!

Провулки, задвір’я, замістя – твою

адресу – пустир, палісадник –

місцину, де житимеш, обрану, всю

давно, як трагедії задник,

обжив я настільки, що, де б для кохань

собі не воздвигла ти ложа,

все буде фундаментом з крові під храм

загальною марністю схоже.

Тож, ось мій відсоток, готівку міняй

розлуки на шлюбних голубок!

За щастя лехаю прийдешнього дня,

як п’є інвалід за обрубок.

В житті, на різницю звернувши мосли,

тримай з ним і крок солідарний:

не м’якшою плітку собі постели,

ніж мій падолист календарний.

І мертвим я буду істотнішим для

життя, ніж горби і озера:

ховає бо правду не більшу земля,

ніж та, що для зору отверзлась!

В тилу твоїм кожний розтоптаний злак

здійметься, як зашморг лядащий,

і кола зіниці, як йтимеш навспак,

розширяться вслід тобі тяжче.

Мов глушена риба, спливаючи з дна,

кочуючи – привид по требах,

як тіло, зотліле раніш від рядна,

як тінь моя – першим хто – з небом,

усюди дзвонити почне по мені

тобі, як справдешній месія,

і корчитись буде на кожній стіні

в будинку під дахом “Росія”.

Червень, 1967