Фонтан

Йосиф Бродський (переклад Юрія Буряка)

З пащі лева

струмок не дзюрчить і не чути рику.

Гіацинту квітки. Ні свистка, ні крику,

жодних тут голосів. І незрушна трава.

І чужа обстановка оця для надгрізного лику,

і нова.

Пересохли вуста

і гортань проржавіла: метал – не вічний.

Просто кимось тут щільно кран загвинчено,

що ховається в кущах, десь край хвоща,

кропивою огорнуто вентиль. Спускається вечір;

із куща

сонм примар

вибіга до фонтану, як леви з хащів.

І оточують родича, спить що у центрі чаші,

над бар’єром стрибок, починають забіг притьма,

лижуть писок і лапу свого вожака. І, чим краще,

дужчий чман

тьмарить образ. Ні з ким

іншим – ось він зливається з ними і раптом

оживає, стрибаючи вниз. Товариство ж одразу

забігає в пітьму. Небосхил

зорі в хмари сховав, і хто мислить тверезо,

той ясир

вожака нарече –

бо ж на лавці вже зблиснули перші краплини –

той ясир вожака нарече наближальним дощем.

Дощ на землю іде і навскісно летять його линви,

у повітрі будуючи сіть а чи клітку сімейці левиній

і без цвяха ачей.

Теплий

до-

щик мрячить.

Ним, як леву, гортань

не остудиш.

Ти коханим не будеш й забутим не будеш.

І тебе в пізній час із землі воскресить,

якщо чудиськом був ти, компанія чудиськ.

Розсурмить,

що ти втік,

дощ і сніг.

Без чогось до простуди,

все одно ти прийдеш у сей світ на нічліг.

Бо немає самотності більше, ніж пам’ять про чудо.

Так в тюрму повертаються ті, що бували в ній, люди

і голубки – в ковчег.

1967