На смерть Жукова

Йосиф Бродський (переклад Юрія Буряка)

Бачу в снігу колони онуків,

гріб на лафеті, шкапини круп.

З вітром сюди не докотяться звуки

ратних, жалобно здійнятих труб.

Онде в регаліях прибраний труп:

в смерть полум’яний вирушив Жуков.

Стінами, під мечем які впали,

що за ворожі гіршим був, сей

воїн нагадував Ганнібала,

волзьких степів половецький бей,

дні що скінчив свої глухо, в опалі,

як Велізарій а чи Помпей.

Скільки солдат скупав у купеéлі

з крові в чужинах! Що ж, побивавсь?

Чи він згадав їх у штатській постелі

хоч перед смертю? Повний провал.

Що відповість він, стрівшись в пекельній

царині з ними? “Я воював”.

Вже не підніме Жуков правиці,

вщент не розіб’є неправедне зло.

Спи! І сторінки для всіх очевидців

стане, що в складі піхотних колон

входили сміло в чужинські столиці

та до своєї страшно було.

Маршале! Візьме Лета невситна

ці ось слова і твого прахорця.

Ти їх прийми все ж – хоч жалюгідна,

вголос говорячи, лепта оця.

Бий, барабане, свистілко побідна,

гучно висвистуй на кшталт снігурця.