Алюзія на «Жертвоприношення»
Андрія Тарковського

Юрій Буряк

Прийшов один, постукав у вікно,

майнула тінь, і клямка за дверима

ледь брязнула, і він ввійшов у сіни,

в калини, вишні і горіха запах,

де тіні предків причаїлись в тиші,

де породілля і німе застілля,

і чадний дим, кути у павутинні,

у дзеркалі глибокому червоним

атласом, шовком, маком у кришталь

калини біль крізь океанську даль,

мов кров’ю в ампули, улито в грона.

Так у порожній залі йде кіно,

і на губах під присмаком солоним

той безум із безодень, квітів попіл,

занедбаного парку став, стоячі

в лататті води й тисячі люстерець –

життя світлини давньої родини

під катеринки звуки й клавесину,

що переходять нескінченно в тишу,

на тихі плеса скалками дзеркал,

на шовк, атлас багряний і перкаль,

на інший безум, в іншу дивовижу,

яка перегоріла так давно

від пристрастей, у ревнощів пожежі,

страшніший за сірник емоцій спалах

корзину в очі кинув їм, понеже

був лютим серпень. Лють штовхала? Відчай.

Спалити хату майстру й патріарху

він обіцяв за тебе, о блуднице,

що з майстра сином їздила на конях

до скіфського некрополя вночі.

Все повсихало – пензлі і квачі,

і сльози богородиць на іконах.

Списати на Чорнобиль це? Все ‘дно

знайшлася б інша, гірша перепона,

як до Есхіла драм – глибинний фатум.

І чи було б йому від того легше

(знак запитання). Факти вперто свідчать –

не винна в тому жодна катастрофа,

що то є карма, то є гра інстинктів.

Тож дяка Богу, що не леді Макбет

реінкарновано було у ній,

що він – не привид мужа і не гній,

з яких тоді не міг би він, а мав би

вилущувати істини зерно.

Як Дарвін, що, виводячи від мавпи

людей, не передбачив ланки homo,

яка замінить нас, як ми приматів,

так він із нею втратив цілу вічність.

Все задля нього…стан анабіозу,

безвихідь… та на все це воля Божа.

Усе життя пройшло перед очима,

і перевіявсь прахом на вітрах

сюжет, що повертав родинний дах –

то купина була б неопалима.