Тінь Цезаря

Юрій Буряк

Він сходив на поміст, гули трибуни,

ще пахла щойно стругана сосна

вершинами й смолою, далина

закрилася. І він вже не прибулим

почувся на помості, а своїм.

Лежав, як буйвіл, у долині Рим.

Тут схожість є зі сходами арени

без поручнів, на висоті, без рук

він вперся в стіну з дощок, де тріумф

чекав на нього в погляді мурени,

де течії змішалися утеч,

зрад і смертей прибульців і предтеч,

де чорнота, що зветься в них блакиттю,

в діоптрії мурениних очей,

мов скат морський, наскрізно пропече,

кров припече державницькою міддю

і кине тінь униз в амфітеатр,

дух розчленує і затисне в кадр

спочатку тут, а потім на монеті

зі срібла а чи злота, навіть мідь

вкарбує з надр, поставить карб на мить

ось так, у просвіт сонця, в силуеті

в розрідженім повітрі висоти

почувся він… Та що було за тим –

ні слова, ані титла в товщі хронік;

реінкарнований в страшний погромний рік,

цей кадр виник і так само зник,

як Константин, Тиберій чи Андронік,

в обіймах тіні, що зійшла туди ж,

на той поміст, у час той самий, між

гірських пейзажів: прірв, дерев, узвиш

(прірви на кордоні).