«Київ почався зимового вечора...»
Юрій Буряк
Київ почався зимового вечора,
мені було тільки сімнадцять,
я повертався з Карпат,
зупинка на кілька годин,
градусники замерзали на останній позначці,
був рік 1969-й і приморожений циферблат
стрілки хилив приречено
в ніч, що заходила бозна з чим
сорок років тому назад.
Квіти з морозу на вікнах тролейбуса
по колу навколо Богдана
напроти Софійських врат;
зі сходинки у замети
вистрибнув перед дзвіницею барви небесної
в снігу рип, і забіг повз металеві двері, кілька минувши брам,
де Пантократор, що гейби Сам
витяг мене на співбесіду,
глянув мовчки й здійснив обряд.
Так причастився до Києва, бань його,
під навами з Євхаристією,
де стояв саркофаг,
борці де і скоморохи
з родом усім Ярославовим чистилися під Орантою,
церкви отці і вчителі християнські витворювали ареопаг,
що плив зі мною над Байковим
з потягом, тріснутий градусник
ртуттю ширив блиск у полях.
Служба тривала якась із всеношною,
всю ніч назирав у соборі
один і той же притвор:
Христа голова і вихід з праведниками із пекла,
із Єлизаветою
була там і Анастасія, а з ними дівочий хор,
з князем дивився за кожною
на гіподромі, не знищеному Совєтами,
з не вигнаними за бугор.
Потім на вежі я бій із потворою
угледів, лови на ведмедя,
все потонуло в сонцях
до іншого разу, коли
в церкву Кирилівську влітку на концерт Бортнянського
випадково потрапив, і в товаристві Духа і Сина – Отця
стрів, чи душевнохворого,
що в Богоматір вп’ялився –
Врубель, золото, блиск дверцят,
сукні скрипальок із віолончелісткою,
по нотах лет білих рук жестів
під шелестіння листків,
акустика храмів старих,
очі-вуглини киянки з богоданим хлопчиком,
музика пробивала мури століть й заслони, з глибин каземату спів
рвався благою звісткою
у з психлікарнею вотчину –
між трьох ангеловидих дів –
першого з тих-от страшних департаментів,
які ще не мали ГУЛАГу
назви, та Києва кат
сидів, як на чатах павук,
й скрегіт зубний із пекла наростав під церквою;
йшов рік 1971-й і дещо змазаний циферблат
з не змазаною пам’яттю,
втім, дякуй Богу, – не мертвою
щойно позначку сімдесят
лиш подолав… і Андріївський велетень
фрегатом плив, а по Гончарній
і Десятинній гуляв,
немов океанським дном
з поглядами гіпнотичними сомнамбул риб’ячих
рік, розпочатий арештами й теками особових справ
і шарудів, обернутий
в айсберґ, що льодом порипує,
навстріч йде коли пароплав;
гейби «Титанік» з ілюмінаторів,
«Хрещатий Яр» перед погромом
і тільки жменька облич,
та, власне, було так завжди –
завжди когось затирали і тирани з косами
кровію упивалися і бачили себе на небесах умлівіч,
знов з-під сокир диктатора,
всякими чомбе з сомосами
ранок зводивсь, лягала ніч;
з містом з леґенди, з церквами Ґардарики,
Плаксій постав, яко Алімпій,
Бойчук з Сікейросом вдвох;
фріпульний Тетянич з глибин –
з київськими капітанами й варяги, сватані
за князівен київських, збиралися на Великдень, сходились на Різдво,
де тільки не піарились
з камерами й казематами –
стільки, скільки велів їм Бог.
Місто красунь й моїх божевіль, й кавою
з ними, вік-енд серед поетів,
і – першосутній: Ілля
Валерій, Софії майдан
місцем знайомства призначили, перед «охранкою»;
він говорив про Шпенґлера, про «Занепад Європи» і вів мене для
деґустації класиком
текстів, писаних під берданкою
для французького короля *.
Отже Валерій Ілля, не зурочений,
як Геліос, понад Софійським
храмом на банях явив
осяяний кимсь Парфенон,
сплавали на Оболонь, і з Бажановим присудом
від Софії на Привокзальну ішов я пішки з сяйвом довкіл голови,
словом, Ґаральд заручений,
наче зустрівся із привидом
Кия привидів брат – Хорив;
Вишенський Воробйова – верховного
ідола – poetry arte – майстра
репрезентує з вином,
і корком на лампи шнурі,
тільки й розмов – про щурів – ради нема ніякої
їхні наскоки, шмони, обшуки, які нагадують влом
із пограбунком, жовнами
грає й співає з дияконом
бог, об корок б’ючи чолом.
[*] Чи не тому Плаксій скаже: «А ти – фіґляр!»,
що мене дуже образить,
втім історії для
це краще, скажімо, ніж Азеф.