««Лейпциґ» і Штейнгеля башта...»

Юрій Буряк

«Лейпциґ» і Штейнгеля башта,

між Золотих Воріт –

вікна старого міста,

київський міт;

і натовп з морозу проходить у двері кав’ярні на розі

Верхнього Валу і Володимирської, збиває сніг

на порозі,

як налід чи літ наліт,

й шапки знімають усі – кучеряві і голомозі,

всередині – сходи нагору, келихів дзенькіт, сміх

публіки, дим сигаретний,

наче німе кіно –

таліями киянок,

спадами нот;

спазми балачок непевних лікують вином найдешевшим,

грип й болячки венеричні попит мають, бо назагал, попри нежить

і ризик вступить в лайно,

тут стільки шарму й краси, тому навіть останній жевжик

не зможе цього заперечити. «Лейпциґ» не Тадж-Махал,

звісно, але щонайменше –

середохрестя всіх

тих, кого Бог прикликав,

тих, що на гріх

готові піти й продавати – коротше, поети й сексоти,

азефи різного штибу, з бантиками акторів збрід – зла екзоти,

тут повно («ха-ха!») сих бліх –

по барабану всім їм духовність чи перевороти

у мізках, у них під очима – бланші і ліхтарі…

Йдеш повз «Хвилинку» на розі,

падає сніг з дахів,

чарка в бістро (горілки);

тут перехід

на інший бік – на років, так, зо три: на Павлівській дог на підлозі,

в закутку – Діта, з найрозумнішої породи в них, бо подосі

я вірю, що дог розумів

не менше, принаймні, ніж ті, що в різній дозі передавали досвід,

як вижити без прописки і не згубить штани.