Видіння кінця: 1986

Юрій Буряк

У вікнах нагорі ішли, як струги, хмари

І грали кольори, як весельні удари,

Внизу був льодохід і піднялась ріка,

Боліла голова і тінь твоя легка

Була ще дорога, іще тривали чари,

Та в Царгороді вже лежав король на марах

І хмари затягли твій візантійський слід,

І гаснув на вікні нагірний Партеніт,

Де в горній течії словами Іоанна

Світ ґотів підлягав самоуправству хана,

Де лапу накладав на монастир і сад

Нестримний, як вогонь, безжальний каганат;

У скити потяглись, із вапняку печери

Прибічники того, хто став початком ери,

І від вогню тепер чи від Зорі-Полин

Він хмарами вгорі всім вістував загин.

І проповідь Його на горах прогриміла,

У місті рух почавсь, і кінецьсвітна брила

Посунула пейзаж, віщуючи Кінець,

І хмари в буруни отарами овець

В потопу бистрині живими голосами

Про рівнобіжне щось ділилися із нами,

Про що мовчав Господь, коли наслав потоп

На руна і крізь них на крик живих істот,

Панічний жах, джгутом охоплюючи місто,

Із підземелля рвавсь з якимсь містичним свистом

Підземних поїздів столичного метро,

Що пролітали так, як пролітає тромб

І від зупинки десь, де тонко, там і рветься,

В артеріях міських ураженого серця:

То був тваринний жах, що викинув із жерл

І нас, і майбуття, й багато інших жертв –

На авта, на вокзал, де ті останні люди,

Що вивітрились геть чи перейшли в нікуди,

Урозтіч розтеклись, покинувши сей град,

Сей мегаполіс, де й ти ні гроша не варт,

Де на твоїх речах лишилась монограма,

Але життя твоє не варте вже ні грама –

Ген іскрами летить із нього все живе,

Як поїзд під укіс чи як авто в кювет.

Весільні дзвонарі під весельні удари

Б’ють полум’ям зорі у полинові хмари.