«Сірим світанком дивлюся...»

Юрій Буряк

Сірим світанком дивлюся

з найманого кутка –

тічка іде на вахту.

Валом катка

в асфальт закатав би хвилини,

які проростають у розпач,

сіється мжичка, сива до синяви,

аж, сказав би я, купоросна;

історія напрокат,

якась бездарно тупа «науково-художня» проза…

Кордун, осінній Хрещатик,

і Москаленко Мих.;

склом посікло обличчя –

Кордунів миг:

«В сорочці народжений, будеш довго жити і друкуватись!» –

визволив душу і закрутилася веремія літ,

альбо свято

(чи, справді, Бог допоміг?).

З Волькером і Платоном у перекинутому авто

в реанімаційну крізь вітрове скло головою вперед політ.

Тиша така! Лиш собаки

з дальніх валують сіл;

гавкіт перебиває

стогін – і ЗІЛ

з причепом – байдарки… і хлопці вогонь збивають з машини.

Києве гордий! Із вод виходжу в плащі, розбитий лоб, від бензину

кров змерзлась у хлорофіл,

і, босий, сідаю зі спортсменами до ЗІЛової кабіни,

везуть до лікарні, на стіл кладуть, під стетоскоп;

чую, як лікар говорить:

«Струсу нема, удар

був сильний… з того світу…

кістка тверда…»

волосся зсохлось від крові, розбитий годинник, й годинна

стрілка сама лишилась, хвилин і секунд віднині брак безупинний –

години лиш, дні й літа –

мов розірвало час: годинник розполовинив,

коли я назавжди виїхав до Києва із Дніпра.