«Виявилось, що все це так...»

Юрій Буряк

Виявилось, що все це так,

що вона давно влаштувала все,

і в Будинку кіно ми зустріч

відсвяткували, і на Виставку пролунав

дзвінок, і було сказано, що це неспроста

і за ким би я не валандався

і якій би не улягав ідіотичній муштрі,

завжди поміж нами залишиться тільки Вона

(чи Воно), попри те, що я знав,

що передує зйомкам кіна.

І тоді в неї на хаті, де кіношний бомонд

Києва представляли, крім неї, кілька відомих осіб,

були танці під чавкання драних моїх черевиків

і я думав: «Навіщо я тут, ідіот?..»

Далі – фотоальбом родинний: дім у Флориді, наче кліп,

як сказав би сьогодні, і як вчитель сільський я до всіх тоді викав,

і це дратувало, і вже потягла на кухню мене якась чувиха

і баки почала забивати, що до хати

цієї ходить уся еліта

Києва, а мені на думці було те літо –

і я вирвався майже з обіймів і зайшов до кімнати,

де високий речдок вже матню почав розстібати,

а Галина лежала на софі,

гейби модна тоді, хоч і підпільна, Лоліта;

я зняв з гачка свою куртку і вийшов надвір

(вибіг по сходах, чавкаючи черевиками),

пішов Круглоуніверситетською до Бессарабки,

запалив цигарку і подумав, що я тугодум і блюзнір,

а ще – дуже втомлений і засмиканий,

інакше – летів би той док до своєї прабабки;

я знайшов телефон-автомат

якраз напроти будинку, де народилася Голда Меїр

(де ходив з парабелумом Сєнька Гольдфайн-Гольдєєв)

і номер набрав повільно, як бессарабський кат,

коли заносить сокиру над тушею поросяти

і, почувши голос Галинин, – вогнем батареї,

голосом Левітана, голосом вироку і присяги,

я попрощався назавше, вперше звернувшись до Неї

дніпропетровським

сленґом.