«На скресах ірпінського літа...»

Юрій Буряк

На скресах ірпінського літа

ірпінська вода і Гостомель,

між пагорбом і переліском на гребені – гонча Діта,

і Віктор з Михайлом у домі

на белебні міста край світу,

у домі, якого номер

зітерся, як і телефонний,

дощами розмита палітра,

квартет «Саксофони Парижа»

з Даждьбоговим співом Полісся,

пригашеним і перевитим вогнями як дивовижа,

що крутить колеса на вісі

(о скитського світу Всевишній!),

не сходячи з того місця,

де мала б сидіти на троні

озвучена Велесом тиша;

і кінематограф грузинський

у напівпорожній «Орбіті»,

на стадіоні «Динамо» дівчата кидають диски,

співає заїжджа кобіта;

навчителько і одаліско,

уся оповита в міти,

наїзниця і активістка

з усім амазонським військом.

Фонтани й старі павільйони,

хрещатицькі ватри каварень,

а в дні всенародних збіговиськ – заповнені стадіони

із вигуками й базаром

пташиним, новим чемпіоном

із видобування пари

з-під київського асфальту

і в шпарини із бетону.

Душа потонулого негра

над озером Виставки блюзом

перелітає далі – тривожить нічні озера,

залиті місяцем люстра,

millenium – лепта чи лепра;

весь Київ як мега-Вузол,

але все одно превелебним

кінцем христосується ера,

це видно по формі кур’єра,

по тому, як сніг налипає

на комір і на еполети, коли немає бар’єра

і вже натомилася зграя

дивитись на те, як фанера

летить над Парижем, – «борзая»,

що видохлась на півдорозі

й, добігши до Києва, вмерла.