Зеро

Юрій Буряк

В часах відчутних здвигів і тасовки

бовванистих дідів Політбюро,

коли масовки перейшли в тусовки

і мусувалась США програма ПРО,

коли ще в нас були боєголовки,

з підвалів міста випливло Зеро.

Незрима тінь його переповзала

в багатоповерхівках у нічній

просяклій млою вільготі, лиш спалах

бінокля краєм скельця у вікні

означував – лускою – півлекало

в нулів астрономічній множині.

Було перейменовано Одесу

на Усть-Константинополь, менше з тим

національні меншости для преси

вже обіцяли більше не рости

і дбати про Союзу інтереси,

а саме – що йому заповісти.

Найліпше – це віддати Богу душу,

чим, власне, і займалося Зеро

із мережею філерів й «наружок»,

бо що було написано пером,

не брали ні сокира харалужна,

ні куля, ні отрута, ні тавро.

Чутки ходили, що із двійниками

старців кремлівських клони розбрелись;

генсек провиснув догори ногами,

як футурологічний прес-реліз

того, що має статися із нами –

обіцяний Хрущовим парадиз.

Тоді й з’явився біс із табакерки,

в пальті із драпу нуль із ГПУ,

з «Артемівським», під пахвою цукерки,

з цигаркою, що вчавлена в губу,

«Герцеговини флор», достоту мертвий

генералісимус, хіба що не в гробу.

Пустив нулями з рота кільця диму,

гіпноз вербовки, і перегодя

додолу тицьнув, гейби в тінь незриму,

де був порожній саркофаг вождя,

що відлік вів, як перший цезар Риму,

усім у цій імперії нулям.

На «явці» він косив під комісара:

мовляв, хоч з мосту в воду – завжди рад

сторч головою сам вести на шару

на смертний бій за пролетаріат,

«ми вже не ті, не привид, не примара,

з китайцями нас більше, ніж мільярд;

а тут ось Бердник із “Вінцем терновим…”,

Некрасов підставляє, а Ілля

прикинувся якимсь тузом бубновим…»

і – кільця диму випустив з нуля.

Немов з тунелю вилетіли сови

й на жар цигарки бризнула сопля.

Накреслив схему всіх ворожих ставок,

коли ж на «центр» звалилася бздюха

з гілляки, він прищулив око – так, мов

«нас Бог почув і знак подав зверха?».

Подумалося: мабуть, кепська справа,

непевний знак, вже краще б він моргав

абощо, і мої думки почули

в небесній канцелярії – Зеро

почав крутити пальцем, гейби в нулик

до скроні приставляючи, це про

всяк випадок, щоб ми не розминулись

ні на поверхні міста, ні в метро:

така в них мова жестів дурнуватих,

увесь правопис треба їм – з нуля

все – до основ, а потім збудувати

будівлю на жару, який сопля

загасить – головне, щоб у фарватер

за курсом увібгати корабля.

Хрести і фрески нашої столиці,

в підвалах під готелями її

андроповку «лихали» мокролиці

нулі і благодійники мої,

тримаючи в прицілі чи на шприці

з ін’єкціями від вживання «ї»

новітні покоління українців.

У світі відзначали Хелуїн,

імперські чаклуни без гаруспіцій

пророчили, що в чорній течії

історії об’явиться патрицій

із плебсу й осідлає ці краї.

Я входив в їхні лігва, де бацили

плебейства проступали з білих плям,

надраєним паркетом, у бахілах,

і, щоб не уподібнитись нулям

як п’яний корабель варязьким кілем

прорізав пастки їхніх вовчих ям.

Олександрівська лікарня, 2009