«Вітряк і туман, як над Темзою...»

Юрій Буряк

Вітряк і туман, як над Темзою,

нічний гіподром,

відлуння останнього дербі:

змилений кінь – саме той, на якого ставлять.

Поет з поетесою

в одній упряжі – поганий синдром,

природа цього не стерпить,

досі ще популярний Морозов Павлік;

це Павлівка… поглядом з Дітою

лише обмінявсь,

згадалося – біг із псом, воля –

зашморг на ній гірший був за ошийник Дітин,

але правди ніде діти – і

ти сам собі яко стольний князь,

тому й переводив погляд

більше на псів, аби лиш не говорити

«Гостомель», «Ірпінь», і над темою

собачою – знак

питання, Лимонова жінка

«сворою» псів називає всіх комсомольців;

ти не згоден із тезою,

бо сам дуже любиш своїх собак –

на ряжанці міста пінка –

йдеш краєм прірви, чуєш пісні крамольні

над Княжою десь, вітер патлами

метляє – це Рак

Володя співає «Ей, у-у-ухнєм!»,

змилений, бо в милі лазні парної, разом

якимись падлами

почуваємось – обох лобуряк

тримали для втіх на кухнях,

наче якихсь альфонсів. Бувало, часом

аж нудить від них – сих «лімонових» –

яка жалюгідь!

Згадаєш моторку у серпні,

хмари летять, дме з морів нам попутний вітер,

а тут під колонами

лиш сніг вихорить – Ференц Ліст

зі скрипкою дні нестерпні

повнить змістом. Контракти. З Самсоном розбитим

фонтан дзюрчить перед руїною

в уяві, на чай

всідаються дами, з карети

видно вгорі рук Растреллі собор Андрія;

жовтіючи глиною,

горби міста геологічний час

оголюють, це, поете,

«алес», де ж твоя «американська мрія»!?

Чи Дальні печери із Лаврою,

Чаадаєва том,

впритул із бароко глибіні

візія Видубичів, Перунове свято

з поганства аурою,

де твій вихід на поверхню, фантом

чудесного воскресіння,

після аварій – високогірне плато?

Зненацька заскочений зливою

стоїш під дощем,

красуні кого лиш не люблять,

кодекс твого серця забороняє зраду

(Тьху, глядь, ну куди вони!!

Невже в гречку?), під промоклим плащем

не годен зіграти в дубля

ані з вином, ні з плиткою шоколаду.

Ідеш як гебрей, з їхнім цвинтарем,

аїд-мандрівець,

припрясти се бабине літо;

барбарис ось, краплі крові, листок на мармур;

цих сліз вже не витерти.

Весь жах жертв освітить люстро криве –

«ер» майданів з єврейським гаркавим шармом.

Ось вулиця Жертв Революції

з підйомом у ніч,

і ти – революції жертва,

сходячи тут на Голгофу, під Зодіаком,

плекаєш ілюзії,

що сей каторжник втрапить на Січ

ще доти, як стане мертвим

тут, із видом на арку «Навіки раком» там.

Скінчився роман, понад Лондоном

туман – злива тут,

все тоне в дощах до часу,

в двері дзвонив щотижня, але все надаремно,

до напису «продано»!

Тоді взяв за ручку… дверну – «салют!» –

і вивів тебе із класу,

давши іншим розплутувати теорему.