1

Юрій Буряк

Ми, що від тебе відпали, праотче, кореню наш,

вітер, хмара і янгол – не чоловік, а блаж…

вітер, хмара і янгол, глина, камінь, вода –

все, з чого ти, Адаме, все, з чого я, Ада…

Дай мені не відпасти, птах перелітний, птах,

той, що душею – в літо, а на порозі – прах.

Ті альфабетікони, снів глосарії, сни,

зовсім не те, що сниться, в назвах лише вони.

Той, Хто Хотів Забрати, біля того моста,

в аркушах не побачив титла ані хреста.

Той, Хто Хотів Забрати (полум’я з авта, дим),

в аркушах не пробачив, був до кінця твердим.

Довга партія в шашки, Бог там чи Сатана,

ані в зеніті краю, ані в безодні дна;

свій літописний голод сей протокаліграф

кине колись під ноги тим, з ким ведеться гра.

Все-таки гра – не битва: вітром гарматний дим

зносить і небо знову сяйвом б’є голубим –

із джерела дзюрчання, з трубки тече вода,

форми фалічні з бронзи, вузол життя, Ада…

Тим, що беруть до рота бронзового кінця,

кучері металеві, яйця то чи сонця;

те, що книжки ховають, вузол отих таїн

тут, де в нагоді стане волхв твій чи бедуїн,

снів твоїх уловитель і повелитель слів,

зв’язки тут і розв’язки, середохрестя днів

музики, що в оману вводить і геть веде

далі від істин, далі наздоганяє, де

пекарем був і тістом сам собі, день прийшов –

кухар з ножем з’явився і перекраяв. Шов,

шов цей на кому? Чуєш? Адже його нема,

адже його не існує… Другий, третій?.. Дарма!

Сни, які переглянув аж до першого дня,

хто забрав їх у тебе, сни життя? Маячня.

Зовсім інакшим зором бачимо уві сні,

ніж наяву, життя все, всі його ночі й дні;

у персторяд шайтана вплетено як у разок

золото, сад, людину – все на один зразок,

музики послідовність вічнозелений сад,

лад золотих плавилень вкладено в персторяд –

геть усі таємниці з мовами почуттів

перекладено серцем на терези праднів

райських, і яблук райських, і золотих цикад

поміж гілок едемських, ближче до райських врат.

Цілий народ без мови – той, що забув ім’я,

з полум’я на закови, мова та не моя,

як і державців трони, злота і позолот,

втрати ваги і значень, вигаданий народ:

вуса його на вузол час йому зав’язав,

голову взяв у руки вершник і поскакав.

Хай свої очі спинить іншого разу час

знов на мені, коли я, тільки ніколи, раз.

Так, ніхто не буває гідним ролі, яку

Бог йому обирає, сім днів на тиждень: ку –

логос, таїн глосарій, віку цього словник,

наче ку-ку із гаю, ку-ку-рі-чоловік…

Півники і зозулі, скинути страх й горба

скинути юнаком ще й витиснути раба,

щоб літа об’єднала посмішка на одрі,

смерть – як вузол блаженства у нескінченній грі.