1. Попіл троянди

Юрій Буряк

Попіл троянди на рукаві

Старого, збиває він

Попіл додолу, що по траві

Стелеться смугою днин.

Все, що було, – тільки порох і пил,

Стали довшими дні,

На голові його не ковил –

Вітром у сивині

Час шурхотить…

Пройшов потоп і лютий вогонь

Випік дотла пейзаж,

А на старечій душі його –

Тиша, не інша, та ж.

Смерть прибирає усе до рук,

Сміється і звеселя.

Він листи посилає в друк

І плаче, мов немовля (бо – ой-ля-ля! –).

Вода і вогонь здійнялися до меж

І зникло під ними все –

Усе, що було колись їхнім життям,

Що викликало захват арен,

Коли випускали на них биків

І рев стоустий лунав з трибун,

І смерть на багряну ганчірку йшла,

А кров пелюстками троянд

Ллялася на траву, і багрянів пісок.

Вода і вогонь здійнялися до меж,

І вікна з балконами щезли там,

Де тільки водоверті чи вогонь,

Відкриті космічним вітрам.

Де буферів брязкіт і паровозні гудки,

І вранці чути здаля,

Як йдуть експреси уздовж ріки

В сталевих фермах життя.

У водах тури трублять із труб,

Сірчаним розчином час

Торкається металевих струн

І голоси звучать. Там вітром гнані

Ідуть і йдуть, за часом ідуть кураї,

Де Слово проповіддю стає

Урівень з водами і вогнем

З вогню, із вод і руїн,

Злютовуючиcь в одне.

Коли над потопом і смертю він

Один стояв на мосту,

Здавалося, що під силу йому

Спинити розгін турбін

І знов повернути на землю рай.

Та час ішов, як сухий курай,

А він залишався один.

Але ні потоп, ні вогонь, ані час

Не спинили цвітіння троянд,

І Троя з Пріамом не зникла враз,

І смерть не взяла троян.

Топталися бойові слони

На згарищі по кістках.

Хіба Карфаген узяли вони?

Чи можна узяти прах?

Вода і вогонь здіймались до меж,

Але понад межами, Там –

Хіба не вчить нас Господь про те ж? –

Кордони поклав містам

І Царству Своєму, в якому все,

Що жерли вогонь і потоп –

Немає Там ні бандер, ні мазеп,

Навіть молотов і рібентроп

Не проходять по відомству Божого Граду.

Туди не протиснеться й жоден жлоб.

Попіл на рукаві старого

Нехай нагадає вам ту троянду.