12. На пагорбі

Юрій Буряк

На Абеляровій

скелі

з паркінгу

вгору –

де шлях на Голготу,

де Долоросса

позначена

табличками,

де зупинявся Він,

де став,

несучи хреста

На Абеляровій скелі,

моя Елоїза,

я вростаю

(не в образи) в образи

і в образи,

в тріснуту Богоматір

намоленої ікони,

у палання свіч,

у колообіг пілонів,

повторів дійства

в колесі

тисячоріч.

Тисячоріч…

У камінь, у дерево,

у вогонь

за віками вдогонь

з молитовні

найсвятішої,

де кожна річ

на місці

вдивляння віч

крізь біль і кров

(наламали дров,

Елоїзо,

твої родаки!)

Абелярова скеля

до лобного місця,

в череп – череп,

в Голготу – голготу

до глибини роду,

котрий починався тут,

поряд,

з Адамового ребра,

і вогонь з пра-пра-

свічі

обпалює бронзу піхви,

а тоді підганяє віск

і наближається

до кінця,

де блиск

вінця

і нові початки:

першохрами

грецький, коптський

і місця,

кроплені Кров’ю

з небом, в якому – дія,

а радше – театр воєнних дій

Бога і антибога,

стихій

темних і світлих у наших душах,

Елоїзо, Елоїзо,

мужу без ядер

явила

Елізіум втрат.

У темному храмі –

лице поміж ватр:

“ти нічого не варта,

Елоїзо”,

“ти нічого не варт,

Абеляре”

у колоді дорожніх карт

антибога

з гачкуватими чоловічками

ув очах при свічах

на порозі вічного

в мурах (і в мурах-чоловічків)

і під склепіннями

Храму

Гробу

Господнього,

Елоїзо…