Мелрін

Езра Паунд (переклад Юрія Буряка)

Позаяк Мелрін знай жартував перед брамою дому Всевишнього, допоки до Бога не відійшли геть усі гості, то вийшов янгол до нього та й запитав: “Мелріне, чому зволікаєш?”

А Мелрін на те: “Не починають роздавати худобі кормів, допоки не зайде в загін остання вівця. От тому я поров нісенітницю цим вахлакам – хіба важко підсобить слабакам?”

Янгол мовив: “Господь прогнівається на тебе, Мелріне, за те, що ти прийдеш останнім”.

“Та ні ж бо, сір, – пустив доткливу усмішку Мелрін, – я знав Бога ще до того, як ти разом зі своїми крильцями вилупився з яйця”.

Янгол мовив: “Возлюби світ і поквапся, бо тобі, баляндраснику, не лишиться хліба”.

“Хо, – вигукнув Мелрін, – ото так ти знаєш нашого Господа? Я його блазень, знаю силу батогів усевишнього, та, як на мене, то ти дурість мою нікчемністю силкуєшся полікувати, якщо верзеш: “поквапся, інакше тобі не лишиться Його хліба”.

У розпачі янгол попрямував у дім. А Мелрін, спроквола роззирнувшись, споглядав останню синяву смерку, по якому розбіглися срібні зорі. І сонця пролилися, злотом бризнувши, і зашемріло-зашепотіло щось за блакитною завісою, і зазвучали далекі сурми з небесної високості, і заволав Муедзин: “аллах акбар, аллах іль аллах! Се звершилося”.

І знову Мелрін чудувався, як вітер вправно витинав із зоряних мережив килими, на яких – візерунки битв стародавніх і пам’ять пісень дивовижних, мов сон, у якому пливли Одіссей і Трістрам, і тьмяні боги ураганів, і закутий у панцер Кампеадор, і Роланд, і панянки Війона, і ті, що з Валгалли – неначе злива сапфірів проллялася з пітьми і щезла. Ще гучніше над ним зазвучали сурми і знов Муедзин заволав: “аллах акбар, аллах іль аллах! Се звершилося”.

І вкотре Мелрін сп’янів, немовби від чарів старих друїдів, і поринув у сновидіння. І третій сон його був про тих сімох, та жодному зі смертних цей сон не запам’ятався ще.

І втретє провістили заклик сурми, й Бог лагідно покликав Мелріна: “Сину, чому ти зволікаєш? Хіба не звершився наш із тобою сон?”

І Мелрін мовив: “О Боже, я твій блазень, і твою любов сприймав як диво і як покару, п’янке вино і захват. Та дехто гнівався на мене, і лютий попрямував аж до твого престолу. Я не поспішав, аж доки ущухне гнів його”.

“О Боже, за звершення нашого сну я цілую тебе. Бо гнів того лишився з іменами дейдри та Ізольди. Й наш сон скінчився, ОТЧЕ”.