Scriptor ignotus

Езра Паунд (переклад Юрія Буряка)

До К. Р. Г.

Феррара, 1715

“Коли я бачу, як, мов пташка, кличеш

І крильми б’єшся в замкненій клітині,

Якій ім’я людьми дано – Сьогодні,

Горю жаданням – втішити тебе,

На силі бувши, із верхів’я, де

Вже сорок років, наче та Сивіла,

Плекаю у душі високий епос.

Ти ж знаєш, не написано його,

Подібен він до іграшки в руках

Дитячих – і таким постану я

Колись у різьбярів уяві, що музику мою

Плекатимуть десь у глибинах серць,

При тому, звісно, коли епос – це є діло.

Для Бога епос – іграшка так само,

А іграшку робити слід надійно,

Майстерно, аби дітям та й нащадкам

Вона ще довго дарувала втіху.

Якщо судилося цій мрії збутись,

Тоді всі скажуть, люба, так про тебе:

“Йому натхненням – музика її,

Від світанкової пори аж до смеркання

В акордах панував Господній спокій,

А їх вона з мелодій всього світу

Для нього добувала, що у мріях

Він доти знав лиш про Ізольду й Беатріче”.

Коли цій мрії збутися судилось,

Я, люба, що поетом є всього лиш,

Тобі слова ці вбогі дарувати можу.

Ось на тобі іще дарунок Божий,

Його усі безсмертям називають.

Таким обдарував тебе Ронсар.

Крізь час я бачу, як старіє образ

Прекрасний, та в мереживі зі зморщок

Яснішає старечий погляд,

Коли служницям хвалиться вона:

“Такою оспівав красу Ронсар, красу мою

Тих днів, коли була прекрасна я”.

Отак своїх коханих оспівували в давнину,

(Як Данте – Беатріче) – то невже,

Хоч маю менший хист я, на хвалу

не зважусь?

У ньому все довершеним стає,

Джерела істини і сутність явищ.

Нехай я не такий талановитий, та

Хіба не можу прагнути того ж? Ба, навпаки –

Ще більше! І якщо мета мені відома –

То мушу я боротися!

“…Якщо…” – це Флорентієць так писав,

Коли всю душу Він вкладав

У “найулюбленішу книгу” юних днів,

Однак хотів прославити ще більше –

Котру в душі своїй беріг,

Старався ще затятіше, аби

Увічнити її земну красу і славу,

Та дорого за те він заплатив,

Його очам відкрились

Рай і пекло, – але якщо це воля є Того,

У Кому все існує, через Кого

Все перетворюється в благо, то

Створю нову поему я, поему,

Й так напишу, як не писав ніхто.

Заприсягаюся тобі!

Заувага:

Бертольд Ломекс, англійський дослідник творчості Данте і містик, помер у Феррарі в 1723 році, а його “великий епос” так і лишився примарою, тінню, якої зрідка торкалися промені чудодійного світла. Пані з вірша – органістка з Феррари, згадка про яку збереглася хіба що тільки в записах Ломекса.