Дарій

Поет Ферназ доходить у своєму вірші

епічному важливої частини:

того, як царство персів Дарій, син Гістаспа

здобув, посівши трон (від нього –

наш славний цар понтійський Мітрідат – Євпатор, Діонісій –

походить). Та тут потрібна

філософія, увагу слід звернути

на почуття, що володіли Дарієм.

Що? Зверхність? Зарозумілість? Можливо,

та вони… та ні ж бо, одначе, – скорше

він розуміє марнотратність величі.

Поет у роздумах. Він глибоко замислився.

Аж тут слуга захеканий вбігає

зі звісткою, що хід думок ламає.

Війна із Римом. Наші сили в більшості

вже перетнули кордон Імперії.

Ферназ пригнічений! От лихо!

Тепер не до поем славетному цареві,

цар Мітрідат, наш Діонісій і Євпатор,

займатись віршем грецьким вже не зможе.

Іде війна – які там грецькі вірші!

Ферназ у відчаї. Яка халепа!

Саме тепер, коли він міг би

відомим стати завдяки своєму «Дарію»,

стулити пельки своїм зоїлам-заздрісникам…

Чекати знову. Знов тепер чекати!

Нехай би там відстрочка! Та якби лиш це!

Чи маємо безпеку ми в Амісосі?

Не зміцнено державу зусебіч.

А римляни – то найстрашніший ворог.

Чи втримаємося ми, кападокійці,

чи ми на силі дати відсіч тим,

кому протистояти ще ніхто не міг? Чи здатні

щось протиставити ми римським легіонам?

О покровителі, боги великі Азії, допоможіть нам!

Але цей безлад весь і все це зло

не владні зупинити мисль поета:

найімовірніше, ним зверхність володіла.

Так, зверхність і зарозумілість,

зверхність і зарозумілість, мабуть,

згубили Дарія.

1920

Примітки

За виданням: Константінос Кавафіс Вибрані поезії / Переклад Юрія Буряка. – К.: Українські пропілеї, 2021 р., с. 148 – 149.