Історія одного кохання

(переклад Юрія Буряка)

Не меншає горе від того, коли говорять про нього.

Але є болі, що серце не можуть спокійним лишити.

Назовні виходу прагнуть, несила-бо їм чекати.

Антоніс мене кохав, і я його теж кохала.

Він дав мені слово, що іншої не візьме!

Але він був дуже бідний, до того ж і гордовитий.

Тому він вдарив о землю й пішов на той корабель

з метою знайти роботу, а там й ремесла набути.

Хотів моряком він стати, а потім і капітаном,

і спокоєм увінчати своє гордовите серце.

Ах, якось був не догледів, і впав невдало мій батько,

при цьому ламає ногу і праву руку також.

Тоді захворіла мама. І все, що лишалося в нас,

то трохи міді старої та срібла трохи,

якісь дрібні діаманти, що мати їх зберігала,

усе продали за безцінь.

Ширило

наше нещастя всякі чутки селом

і до великих будинків звістка про нього дійшла,

і від тамтешнього пана Ставрос часто приходив,

як покровитель і друг наш,

у нашу домівку… й на мене з любов’ю в очах дивився.

*

Не працював мій батько; мати не вишивала.

День і ніч працювала я, оплакуючи моє світло,

і все’дно не спромагалась хліба для них роздобути.

Ставрос багатий був і серце велике мав.

Просто – без хизувань, без таємного умислу,

як належне, давав їм засоби до існування і їх утримував.

І душа моя тішилася за бідних моїх батьків,

і душа моя плакала через бідність свою.

І довго не припинився нещасний той день,

коли посеред поля він став біля мене

й за руку узяв і подивився на мене.

Я затремтіла немов листок, бо

знала, що він хотів, і я не любила його…

Вагалися на губах його слова, коли він казав:

«Зваж, задля них не хочеш зі мною побратися?»

«Ні», – кричало в мені серце, прагнучи Антоніса.

Але важко здійнявся Борвій здичавілий,

і, казали, його корабель пропав на чужині.

Ах, як пішла та жорстока отруйна брехня!..

Ах, як мені жити у злигоднях й плакати ніч і день!..

Мені довго батько говорив, щоб мене вмовити.

Але добра матуся не казала ані слова,

тільки в очі мені дивилася, і смуток, і бідність

бігли з неї. Я втратила рештки відваги.

Не витримала. І дала йому свою руку. Поховане

глибоко в морі було моє серце.

У селі всі дівчата заздрили мені,

що я побралася з багатим чоловіком

і великим паном. Я, дівчина сільська, я, бідна дівчина.

Весілля більшого не бачило село

ніколи. Малі й старі зібралися,

щоб подивитись на щасливу наречену пана.

Бузками і трояндами встеляли шлях нам.

Скрізь танці й музика, пісні й застілля.

Вони були як ніч для мене. У чорному були усі.

Чотири місяці лиш збігло, коли я з ним побралася,

і одного вечора, коли стояла я біля одвірку мого дому,

дивлюся, тінь Антоніса переді мною.

Мені це сном здалося, я не вірила моєму світлу,

аж поки він мені сказав: «Моє кохання, що так засмучує тебе?

Скінчились наші злидні, і я прийшов тебе узяти».

І гірко-гірко я прийняла його і все йому розповіла.

І руки його стиснула, як і раніше, в моїх руках,

й поцілувала його, як раніше, і плакала на шиї в нього.

Йому казала, що не любила іншого, крім нього…

Казала йому я, що з мене насміялись:

мовляв, під час морської бурі… а я й повірила…

він потонув. Що тільки задля

матусі й батька я заміж вийшла… Що разом з ним

воліла пережити і злигодні, і бідність, і зневагу,

аніж усе багатство на землі, яке нехай хтось інший має…

Казала йому я, що, як і раніше, його лише кохаю й нині, і що

любов моя – вогонь незгасний, який мене обпалює,

що знаю нині я – ніколи вже, ніколи вже,

ніколи моїм не стане він. І я його не стану…

І я йому казала:

якщо любові давньої залишилось хоч трохи в нього,

хай поклянеться, що він мене ніколи

у житті своєму вже не побачить…

І те, і те я говорила; і те, чого не пам’ятаю.

Голова моя палала. Від мене розум утікав.

Тепер усе скінчилося і почорніло все моє життя.

Ніколи не радітиму я цьому світові.

Вже краще вмерти… Але щоб смерть настала,

удару в серце треба. Та я ще молода.

1886–1896

Примітки

За виданням: Константінос Кавафіс Вибрані поезії / Переклад Юрія Буряка. – К.: Українські пропілеї, 2021 р., с. 10 – 13.