Миріс: Александрія 340 року після р. Х.

(переклад Юрія Буряка)

Коли дізнався я, що Миріс вмер,

подався в дім його, й це попри те, що уникаю

заходити в домівки християн,

а надто – коли там горе або свято.

Я зупинився у передпокоях. Не схотів

пройти всередину, бо зауважив,

що родичі небіжчика дивилися на мене

з розгубленістю явною і якось непривітно.

При вході до великої кімнати,

де він лежав, із закутку мого

впадало в око: все в килимах багатих

і начиння зі срібла й злота.

Я стояв і плакав на краю проходу.

І думав, що зібрання наші і походи

без Миріса нічого не вартують;

і думав, що його вже більше не побачу,

коли чудовими й безпутними ночами

радіє він, сміється і читає вірші

із відчуттям взірцевим еллінського ритму;

і думав, що назавжди втратив друга,

котрого я обожнював нестямно.

Якісь бабусі біля мене стиха розмовляли про

останній день його: з постійним

ім’ям Христа у нього на губах,

тримав хреста він у своїх руках.

А згодом християнські ієреї з молитвами

увійшли до хати – їх четверо було,

проказували гаряче благання до Ісуса,

чи до Марії (недобре розуміюсь на обрядах).

Про те, що Миріс християнин, звісно, знали

і ми, ще з першої години знали це, коли

позаторік до гурту нашого юнак пристав.

Та жив цілком так само, як і ми.

З-поміж усіх найвідданіший насолодам,

він щедро гроші кидав на розваги.

На думку світу не зважаючи, охоче

встрягав у вуличні нічні розбірки,

коли іти траплялось гурт на гурт.

Про віросповідання своє ніколи не казав.

Одного разу кажемо йому:

– Ходімо з нами до Серапіону.

На що він лиш скривився. Донині пам’ятаю.

І ще два випадки спадають нині

на думку. Як Посейдонові чинили узливання,

він вийшов з кола й зір одвів убік.

Коли ж із нас хтось у натхненні мовив:

– Нехай же наше товариство

під захистом й прихильністю

щонайпрекраснішого Аполлона буде! –

Ледь чутно Миріс вирік: – За винятком мене.

Гучноголосо християнські ієреї

за душу юнака молилися. –

І я завважив, як ретельно,

з якою непідробною увагою

до приписів своєї віри готувалось

усе для християнського погребу.

І раптом я мов пережив осяяння:

з’явилося напевне відчуття,

немов ішов од мене Миріс,

відчуття, що він, християнин,

з’єднався з одновірцями своїми,

що я ставав чужим, дуже чужим:

до того ж, я відчув, що сумнів закрадається; невже

мене так пристрасть засліпила

і я для нього був завжди чужинцем?

Надвір я вилетів з проклятого будинку,

геть звідси, поки жива, не викрадена згадка про Миріса,

поки її ще не зібгало християнство.

1929

Примітки

За виданням: Константінос Кавафіс Вибрані поезії / Переклад Юрія Буряка. – К.: Українські пропілеї, 2021 р., с. 204 – 206.